Загадки курганів і перші археологи на Придніпров’ї

Розгадано загадку раптової смерті найсвітлішого князя Потьомкіна – варто було секретареві всесильного фаворита Катерини ІІ у 1791 році здійснити археологічні розкопи в нашій землі, як світліший князь того ж року якось зненацька загадково помирає… Той самий Грицько Нечоса, який ініціював ліквідацію Запорозької Січі.

Ми розповімо про людину, яка робила розкопи під Катеринославом ще 1791 року.

Ґалаґанку розкопував нащадок соратника Карла ХІІ Шведського. Був у XVIII столітті такий автор – ліфляндський барон, офіцер російської служби Лейон Пірс Бальтазар, барон фон Кампенгаузен (1746–1807). Він належав до стародавнього голландського роду, представники якого спочатку потрапляють до Швеції, а потім до Ліфляндії. Його дід Йоган Кампенгаузен був соратник і охоронець шведського короля Карла XII, брав участь у Полтавській битві. Лейон Пірс навчався в Геттінгені та Женеві, подорожував Італією, Іспанією, Англією, Швейцарією та Німеччиною, служив камергером при Дрезденському дворі. А 1770-го з'явився при російському дворі Катерини II. Імператриця планувала одружити його з племінницею князя Орлова, але батько молодого барона не дав згоди на цей шлюб. Добре знаючи мови, молодик служив секретарем з іноземного листування при князі Григорії Потьомкіні.

У 1788 році барон публікує у Ревелі (Таллінні) збірку поезій. Написав огляд історії німецького театру й історію театру у Ризі. Але на найбільшу нашу увагу заслуговують його статті з історії Російсько-турецької війни 1787–1791 років, в яких автор брав участь. Перед смертю барон видав у Ляйпцигу 1807-го року написану в Ризі книгу «Путешествие через несколько губерний Российськой империи…». Книжка побачила світ, природно, німецькою. А 1808-го вийшла англійською в Лондоні. І, нарешті, в 1810 році з'явилися уривки в перекладі з німецької  російською мовою (всього півсотні сторінок!) у «Журнале министерства народного просвещения» під назвою «Замечания о Молдове, Бессарабии, Крыме, Белоруссии и Украине, писаные бароном фон Кампенгаузеном». Нині «Гугл-букс» так визначає його працю: «Ця робота була обрана вченими як культурно важлива та є частиною бази знань цивілізації, якою ми її знаємо».

Як випливає з тексту, барон копав поблизу Катеринослава 1791 року. У своїй книзі (цитуємо за лондонським виданням 1808 року) барон Кампенгаузен зазначав:

«У найбільшому кургані цієї губернії, відомому тут під ім'ям Ґалаґанка, я знайшов скелети сімох чоловіків і п'яти коней, кілька луків і стріл, срібних пряжок і застібок. («In the largest kurgan in this province, which is known here by the name of Galaganka, I found the skeletons of seven men and five horses, some bows and arrows , silver buckles , and clasps of harness»).

А ще Кампенгаузен помилково вважав, що Ґалаґанка це татарський курган.

Й ще одна обставина. Може, не варто було йому взагалі копатися в цій землі? Бо смерті посипалися як із торби… У серпні 1791 року  помирає наш славетний козацький садівник Лазар Глоба. В жовтні того ж 1791 року раптова смерть наздогнала Потьомкіна. До речі, ґалаґаном в Україні звали горлатого півня з голою шиєю. Невже цей «смажений півень» клюнув ліквідатора Січі?.. :) 

Через століття після Кампенгаузена наша загадкова Ґалаґанка привабила увагу ще одного знаного автора.

У щоденнику письменника Івана Буніна від 1 червня 1896 року при від'їзді з Катеринослава залишився короткий запис. У ньому найбільше – про Ґалаґанку:

«Катеринослав. Потьомкінський сад, де провів годину, потім за місто, де під Катеринославом, на пологому березі Дніпра, Лоцманська Кам'янка. Верст за 5 нижче – кургани: Близнюки, Сторожовий та Ґалаґанка – цей насипаний, за переказами, розбійником Ґалаґаном, який убив багатого пана, закопав його скарбницю в землю і потім усе життя насипав над нею курган».

Курган Близнюк-1 зник з лиця землі 1967-го, Близнюк-2 – через сорок років, у мене на очах.

Коли виїжджаєш з м. Дніпра і прямуєш до аеропорту, можеш уже лише подумки уявити кургани, що височіли на околицях Лоцманської Кам'янки та Старого Кодака ще якихось сто років тому. Народна пам'ять пов'язувала з ними легенди, одна красивіша за іншу. А зараз на їхньому місці розоране поле чи дорога, чи… пустир. Пам'ять, якою пройшовся бульдозер...

З могилою Сторожовою попрощалися 1949-го

У далекому 1880 році український вчений, історик, літератор, педагог, етнограф, а незадовго до того ще й викладач Катеринославської чоловічої класичної гімназії Олексій Андрієвський вирішив вирушити на дніпрові пороги.

Починалися вони біля села Лоцманська Кам'янка. Це зараз частина міста Дніпра. А на той час до села від Катеринослава треба було їхати чотирнадцять верст! (Нині маршрутка набережною долає цю відстань за 15–20 хвилин). Уродженець Канева Олексій Олександрович Андрієвський помер у 1902-му у Києві – тож Дніпро він любив, добре знав і охоче вивчав.

За порадою ямщика, який його віз, він зупинився у місцевого патріарха лоцманів Йосипа Омельченка. У нинішній Лоц-Кам'янці всі добре пам'ятають педагога Григорія Микитовича Омельченка (1911–2002), який у 1994 році створив єдиний в Україні народний музей лоцманів Дніпровських порогів. Так ось Йосип Омельченко, певно, його прямий предок.

Патріарх лоцманів Йосип Омельченко був високий, худий і жилавий старий чоловік з великою білою бородою. На суворому та розумному його обличчі була написана прямота та чесність. На превелике задоволення Андрієвського старий виявився вдома. Молодик поцікавився: «Чи скоро переправлятимуться плоти через пороги?» «Якщо буде гарна погода, – відповів старий, – то почнуть з понеділка».

Спочатку гостеві-прибульцеві було трохи прикро, що доведеться так довго чекати (була тільки субота), але потім заспокоївся. Особливо після слів старого: «На околицях є багато дечого цікавого».

Так було вирішено неділю присвятити огляду околиць. Рано-вранці, напившись чаю, Андрієвський з Омельченком вийшли з Лоцманської Кам'янки вузьким путівцем, що пролягав уздовж річки. Вони швидко пройшли близько п'яти верст і вдалині перед ними з'явилися могили Близнюки, Сторожова та Ґалаґанка. Могили були досить великі. Першим із курганів виявився Сторожовий.

На ньому були помітні сліди розкопок, проведених задовго до того. Сторожовий курган, за переказом, служив запорожцям як сторожовий пост – звідси його назва. «З висоти цього кургану далеко довкола видно всі околиці», – зазначав Андрієвський.

Яка ж доля Сторожової могили? Після Другої світової війни побіля летовища почали будувати військовий аеродром, а біля нього – військове містечко. Курган Сторожовий у нього геть не вписувався. Тож 1949 року відомому археологу Олексію Івановичу Тереножкіну доручили розкопати курган.

«Олексій Іванович був відомий археолог, – згадує патріарх дніпровської археології 94-річна професорка Ірина Ковальова, – але був схильний до пияцької недуги. Що, втім, не заважало йому бути оригінальним і талановитим. Розкопаний ним курган належав до ямної культури раннього бронзового віку. Датувався третьою-першою чвертю другого тисячоліття до нашої ери. Курган був цікавий тим, що в ньому виявили перший на території СРСР дерев'яний візок!

Інтрига полягала ось у чому. Тереножкін опублікував результати своїх знахідок, але публікація пройшла непомітно. Потім на Волзі московський археолог Шилов теж розкопав дерев'яний візок. А Тереножкін спочатку не дуже оцінив свою знахідку, свій пріоритет. Але після москвичів почали голосно говорити, що в Україні було розкопано все ж таки перший віз. Так відзначилася могила Сторожова».

Її назвав і автор виданої на Заході капітальної «Археології України» (1961) Ярослав Пастернак. По-перше, він локалізує її як розташовану біля Старого Кодака (нині кажемо «біля Старих Кодаків»). По-друге, відзначив залишки дерев'яних коліс 48 см у поперечнику від двоколісного воза – гарби, виготовлених із суцільного стовбура. Вони свідчили про наявність транспортних засобів і про застосування тяглової сили тварин у степових племен України вже в ІІІ тисячолітті до Христа (до нашої ери).

Загадкова Ґалаґанка

Слідом за Сторожовою Омельченко повів гостя до могили Ґалаґанки. І охоче розповів народний переказ про цю могилу. Значно більший, ніж подає Бунін.

За царя Івана Грозного один розбійник на ім'я Ґалаґан убив багатого боярина і, пограбувавши його скарбницю, утік на південь – до Дніпровських порогів. На той час тут жили запорожці, які нікому спуску не давали. І про це Ґалаґан знав. Боячись, щоб із ним не вчинили так, як він із боярином, Розбійник закопав награбовані гроші та збудував тут собі землянку, в якій і жив. Однак страх, що його можуть вбити і знайти гроші, не минав, а все зростав. І ось Ґалаґан біля берега почав копати землю та насипати її над закопаними грошима. Так він працював доти, доки якось його не засипало землею, що обвалилася на тому місці, де він брав її для кургану.

За п'ять років до зустрічі з Андрієвським, 1875 року (в рік сторіччя скасування Січі!), сімдесятирічний Осип Омельченко розповів інші подробиці про курган Ґалаґанка.

Жили на цій могилі розбійники зі своїм ватажком. Як побачать, бувало, що йде чумак, винесуть древко списа і поставлять над дорогою. Накладе чумак харчів біля держака списа і йде собі далі. Розбійники грабували тих, хто нічого не клав. Це було після того, як Катерина атакувала Січ.

У Сухачівці помер дід Приходько. Омельченко багато чого чув від нього про Ґалаґанку. Було йому на той час років двадцять. Якось, за розповіддю Приходька, біля Ґалаґанки пастухи пасли овець і почали варити куліш. Слухають – гримить залізо, женуть розбійників у Томаківку. Пригнали до могили і стали перепочити. Пастухи дали їм підкріпитись. Розбійники подякували і кажуть:

«Тут, хлопці, шукайте грошей. На схід сонця біля могили один погріб із золотом, а другий з брухтом (тобто срібними та золотими речами). На підземеллі, яке із золотом, лежить чотири камені, а на підземеллі з брухтом немає жодної прикмети».

Погнали розбійників, а пастухи розпочали копати. І що ж? Камені знайшлися, але такі важучі, що й не зрушиш з місця. Вони знову те каміння засипали землею. Виріс Приходько – взяли його у солдати, і він пробув там тридцять років! Після служби віз він фуру з Катеринослава в Кічкас (зараз це частина міста Запоріжжя). Приїхав він до кургану Ґалаґанка і почав шукати прикмету. Шукав із півдня. Але так і не знайшов того місця, де було каміння. Старі люди розповідають, що цих грошей досі (1875) ніхто не взяв, вони ще глибше увійшли в землю.

Пошукаємо?..

Титульне фото Бальтазар фон Кампенгаузен. Портрет. Невідомий художник. «Gutshof unter den Eichen», Katalog der Ausstellung im Schlossmuseum Rundale und im Herder-Institut Marburg, 1998 (https://uk.wikipedia.org)